Публікуємо відеозапис та матеріали заняття Школи Пацифізму ВІЛЬНІ ЦИВІЛЬНІ, на якому обговорювалася суть права людини на сумлінну відмову, його історія у світі та в Україні, міжнародно-правові стандарти, нормативні документи та судова практика, а також зусилля пацифістів із адвокації та захисту права людини на сумлінну відмову від військової служби. Для того, щоб перевірити свої знання, ви можете пройти тест. Запис на нашу школу пацифізму залишається відкритим, записатися можна за наступним лінком.
У цій публікації шановний(а) читач(ка) знайде літературу до заняття школи пацифізму щодо права на сумлінну відмову, наукову статтю та презентацію про порушення права людини на сумлінну відмову від військової служби, які направлялися до Офісу Президента України у січні 2022 року, свіжу письмову заяву Антивоєнного Інтернаціоналу про порушення права на сумлінну відмову (документ Ради ООН з прав людини A/HRC/57/NGO/308), а також збірку перекладів міжнародно-правових документів про сумлінну відмову від військової служби українською мовою.
За цим лінком доступний наш навчальний посібник, а за наступними лінками матеріали першого, другого та третього занять.
Для забезпечення загального права на мир необхідно реалізувати індивідуальне право на сумлінну відмову від вчинення чи підтримки насильства.
Совість (сумління) – непереборний внутрішній голос справедливості, який стримує зловживання та правопорушення з боку особи та влади.
Сумлінна відмова вбивати є загальновизнаним правом, що має захищатися законом, оскільки людське життя є засадничою цінністю як у релігії, так і у світському житті.
У світі, де всі відмовляться вбивати, не буде воєн.
Сумлінну відмову від військової служби люди заявляли протягом тисячоліть. Ранні християни відмовлялися служити у римській армії; святий мученик Максиміліан Тебеський був страчений за це і канонізований. Поширення мілітаризму призвело до появи міжнародних правозахисних мереж, таких як Антивоєнний Інтернаціонал. У 1920-х роках його секція була і в Україні, але більшовики після короткого періоду визнання сумлінної відмови почали жорстоко репресувати пацифістів.
Спецслужби злочинного тоталітарного комуністичного режиму в Україні відправляли до ГУЛАГу за так звану “агітацію” проти служби в армії так званих “антирадянських” “сектантів”: баптистів, адвентистів, євангельських християн, п’ятидесятників та представників інших протестантських течій, які прагнули служити Богу, а не кремлівській машині війни. Сталін депортував до Сибіру близько 10 000 Свідків Єгови у ході операції «Північ» у 1951 році. Верховний Суд УРСР прирівняв сумлінну відмову до злочину ухилення від призову. Однак люди залишалися вірними своїй совісті, і патріотичні відмовники (наприклад, 200 юнаків у Львові) сприяли розпаду радянської імперії, відмовляючись служити у радянській армії.
Одним зі способів ненасильницького спротиву російській агресії у наш час є сумлінна відмова від військової служби, мілітаристичної індоктринації у дусі ненависті до України і виправдовування кремлівської геноцидальної загарбницької війни, військового обліку для цілей призову і мобілізації до російської армії, що нав’язується державою-агресором на тимчасово окупованих територіях України всупереч статті 51 Четвертої Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, в т.ч. із застосуванням свавільних ув’язнень і тортур.
У 1991 році в Україні було прийнято закон про альтернативну невійськову службу, який не відповідає міжнародним стандартам, про що Україні неодноразово робили зауваження Комітет з прав людини ООН і Рада Європи. У Конституції України 1996 року передбачили право на альтернативну службу, однак із застереженням, схожим на формулювання ленінського декрету про відділення держави від церкви 1918 року, як і нинішні судові рішення у справах сумлінних відмовників містять формулювання, схожі на репресивні рішення радянських часів. Порушення конституційного права на альтернативну службу відсутністю такої під час війни було згадано у щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2023 рік, постановою парламенту було передбачене впровадження рекомендацій Уповноваженого, включаючи відновлення альтернативної служби, однак Міноборони продовжує ухилятися від визнання цього права. За повідомленнями правозахисників, у 2022-2024 в Україні винесено більш ніж 40 обвинувальних вироків сумлінним відмовникам за “ухилення від призову”, половина з них на реальні тюремні строки.
Стаття 18 Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права захищає право на свободу совісті, а отже, і на сумлінну відмову від військової служби, оскільки, як зазначив у Загальному коментарі № 22 Комітет з прав людини ООН, обов’язок застосовувати смертельну силу може серйозно конфліктувати зі свободою совісті. При цьому, за ст. 4 Пакту, під час війни чи іншого небезпечного для нації становища держава не має права відступити від права на свободу совісті, натомість має його гарантувати. Україна погодилася на обов’язковість цього Пакту, а також ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини, стаття 9 якої, згідно із практикою Європейського суду з прав людини, передбачає право на сумлінну відмову від військової служби.
Україна приєдналася до кола співавторів резолюції Ради ООН з прав людини 51/6 «Сумлінна відмова від військової служби» від 6 жовтня 2022 року із закликом до усіх Держав імплементувати міжнародні стандарти захисту цього права людини. Однак це не завадило появі в Україні в’язнів сумління, протиправно покараних за здійснення цього права людини, таких як Дмитро Зелінський і Віталій Алексеєнко (останнього Верховний Суд звільнив, що було великим успіхом правозахисної кампанії українських та світових пацифістів). Український уряд не перший, хто заявляє про повагу до прав людини, а на практиці робить інше: наприклад, в Азербайджані теж Конституцією передбачено право на альтернативну службу, але на практиці це право не реалізується і сумлінних відмовників репресують. Європейський суд з прав людини визнав таку практику порушенням статті 9 Європейської конвенції з прав людини. При цьому суд зазначив, що просте посилання на «необхідність захисту територіальної цілісності держави» саме по собі не є підставою, здатною виправдати відсутність належної альтернативної служби (рішення у справі “Мушфіг Маммадов та інші проти Азербайджану”, 2019, § 97).