Юрій Шеляженко
21 грудня 2024 року в Берліні, Кельні та Парижі анонсовано проведення “мітингів проти свавілля ТЦК”. Символіка “Спілки пострадянських лівих”, яка організує ці мітинги, засвітилася раніше 17 листопада на “мітингу проти диктатури та викрадення людей українським урядом” в Берліні, який недоречно проводився у один день з антивоєнним маршем російської опозиції. Поряд з плакатами з іменами людей, які померли в процесі мобілізації, там були також плакати із явно перебільшеними персональними звинуваченнями на адресу президента Зеленського в кремлівському стилі. Щоправда, плакат “лівих” був відносно нейтральним: “припиніть примушувати нас вбивати та вмирати”. Також стверджується, що дехто з “лівих” взяв участь і у цьому мітингу протесту, і в антивоєнному марші. Тим не менше, політична демагогія викликала недовіру до “мітингу проти диктатури”, і те саме може статися із “мітингами проти свавілля ТЦК”.
Викриваючи правопорушення й недемократичні тенденції, що є наслідком травми українського суспільства від російської агресії, і виступаючи проти примусу до участі у війні, – що в принципі добре, – “Спілка пострадянських лівих” не закликає до ненасильницького спротиву російській агресії, – а без цього неможливо досягти справедливого миру.
Відмова воювати без активного ненасильницького спротиву війні не є антивоєнною дією, це скоріше потурання агресору своєю безвідповідальністю.
Більше того, публічні позиції цієї організації схильні повторювати неприйнятні приводи для злочинного нападу на Україну у путінському виступі кремлівського диктатора: критикується виключення російської мови з публічного простору без згадки про те, що російська мова перетворена на зброю пропаганди війни, ненависті до українців та заперечення самостійності українського народу як окремого від росіян; критикується обмеження зв’язків українських релігійних громад з російською “православною церквою”, яка обіцяє рай учасникам загарбницької війни і благословляє її; на Україну покладається вина за неукладення Стамбульських і невиконання Мінських мирних угод, які не стали основою для справедливого миру через вперте нав’язування російським урядом ультимативних вимог, спрямованих на політичну та економічну залежність України від кремля.
Щоправда, на “форумі лівої еміграції” в Кельні у листопаді прозвучала позиція українських лівих щодо неприйнятності покладання на Україну вини за російську агресію, і в резолюцію форуму путінська пропаганда не потрапила, натомість заявлено про засудження агресії. Тобто, «пострадянські ліві» можуть бути відкриті до діалогу і враховувати свої помилки. Але не схоже, щоб токсичні позиції, виключені зі спільної резолюції форуму, зазнали критичного перегляду всередині організації.
Напрошується висновок, що так само, як українська ліва спільнота (“Соціальний рух”, журнал “Спільне”, тощо), “Спілка пострадянських лівих”, схоже, повністю залежна від отруєної мілітаризмом політичної культури, в рамках якої створюється ця спільнота, до носіїв якої апелює її ідеологія, та великою мірою залежна від її медійного мейнстріму, який контролюється не лівими активістами, а войовничими правлячими елітами.
Наявне прагнення зробити більш демократичною спільноту носіїв войовничої ідентичності, маркером якої перш за все є спільна мова та спільна історія, на жаль, не знаходить розвитку в розумінні необхідності мирних трансформацій самої цієї ідентичності у бік планетарного громадянства, а не замкнутої на собі “окремої цивілізації”, за окремість якої зі злістю б’ються.
Українська ліва спільнота, відповідно до сформованої українськими медіа громадської думки, просуває домінування української мови в суспільстві та оборонну війну до перемоги проти російської агресії.
Так звані “пострадянські ліві”, відповідно до створеної російськими медіа громадської думки, просувають домінування російської мови у формуванні “багатонаціонального народу” в союзі між росіянами, білорусами та українцями, як мінімум, у середовищі лівих активістів, причому західних активістів чомусь відокремлюють від цього середовища, хоча природно було б, живучи в Європі, інтегруватися у місцеве середовище політичних однодумців, а не створювати окремий “російськомовний” етнічний анклав.
Те, що формально “пострадянські ліві” виступають за мир, не схоже на серйозне прагнення до загальнолюдського миру на спільній планеті. Скоріше це сумно відомий “руський мир” антизахідного характеру між українцями та росіянами, і з відсутності україномовної чи білоруськомовної версії сайту “пострадянських лівих” неважко вгадати, хто для них “старший брат”. Із таким ставленням, навіть якщо вони дійсно налаштовані проти путінської диктатури, сама путінська логіка цивілізаційного протистояння “західного капіталізму” та “російськомовного” “соціалізму” (згадаймо російську доктрину військово-патріотичного виховання, де акцент робиться на зневазі до матеріальних цінностей), яку вони сліпо приймають з кремлівських медіа та російськомовного “інтелектуального” дискурсу, імпліцитно веде до світової війни, а отже, і потребує диктатора воєнного часу.
Від некритичного прийняття політичної демагогії до некритичного прийняття військової диктатури один крок.
Якщо б “пострадянські ліві” були серйозні у прагненні миру, вони б прямо засуджували російську агресію і кремлівського злочинного тирана у плакатах і листівках на своїх акціях протесту, а не просували замовчуванням та політичною демагогією путінські побрехеньки про “демілітаризацію і денацифікацію України”. Вони б вимагали припинення кремлівського ядерного шантажу та пропаганди ненависті до України, мови і культури українців, перш ніж обговорювати проблеми з культом оборонної війни та нелюбов’ю до держави-агресора у країні, яка щодня зазнає бомбардувань, смертельних і руйнівних атак ракет, дронів та інших, окроплених патріаршою святою піною на губах, подарунків від “руського миру”.
Якщо б ці “пострадянські” “ліві” були серйозні у прагненні миру, а не просто займалися політичною демагогією, вони б не збирали мітинги “ухилянтів, які пишаються ухилянтством”, а перш за все будували інститути ненасильницького спротиву мілітаризму та війні, мирної освіти, працювали у поті чола для мирних трансформацій тієї отруєної мілітаризмом політичної культури, яку ми отримали у спадок від злочинного тоталітарного комуністичного режиму і завдяки якій стала можливою мілітаризована злочинна диктатура на зразок путінської. Якщо б суспільство не було настільки “пострадянським” у зневазі до свободи совісті, релігії та переконань і хоча б широко поважалося право людини мати антивоєнні переконання та відмовлятися вбивати, жоден диктатор не насмілився б наказати напасти на сусідню країну, бо знав би, що його армія відмовиться виконувати злочинні накази і розбіжиться на наступний день. Але взяла гору політична демагогія про екзистенційну війну “триєдиного” імперського “народу” проти Заходу, який його “роз’єднує”.
Політична демагогія є проблемою всіх лівих, які схильні до популізму та анархізму. Обидві схильності грають з ними злий жарт. Декларуючи свободу трудящих, вони наполягають на необхідності диктату суспільної думки, яка, в свою чергу, визначається культурним контекстом та медійним полем, які сформовані правлячими елітами. В результаті трудящі, які піддалися на манівці популізму та анархізму, працюють не на свою свободу, а на токсичні радикальні проекти вирішення суспільних проблем шляхом насильства (такі, як пропаганда війни) та консервативні стереотипи щодо необхідності системного, структурного, “легітимного” насильства у суспільних відносинах (таких, як мілітаризація культури), в поширення та укорінення яких інвестували правлячі еліти. Ліві рухи неодноразово в історії радикалізували правлячий клас і робили масовим культом жорстокі примхи та проекти найбільш кровожерливих кіл серед привілейованої меншості багатіїв, які прагнули нацькувати маси для розправи над більш поміркованими опонентами у боротьбі за владу.
Кремлівська пропаганда війни постійно користується політичною демагогією.
Останнім часом за кордоном побільшало акцій протесту проти свавілля під час примусової військової мобілізації в Україні.
Розкрутка таких акцій путінською індустрією брехні та провокацій дозволяє легко заклеймити їх як російську пропаганду, тим більше, що їх учасники не докладають зусиль для активного відмежування від держави-агресора. Не виключено, що як мінімум деякі з цих акцій є постановочними.
Однак справа не тільки у пропаганді, і пропаганда не була б ефективною, якщо б не паразитувала на реальній проблемі.
Державна політика примусової мобілізації на війну природно зустрічає стихійний спротив, оскільки сама суть війни як масового вбивства, та й усяке насильство, викликає обурення у психічно здорових людей та викликає скандал. Це обурення може залишитися на рівні емоцій, або бути наївно висловлене у абсурдних гаслах на зразок “захист прав чоловіків-ухилянтів”.
Так само, якщо б у школі замість навчання били дітей, протест дітей був би природним, але наївні гасла про “права не вчитися і бешкетувати” довели б такий протест до абсурду і допомогли б поганим вчителям виправдовувати своє неприпустиме насильство, особливо якщо б у нашому гіпотетичному прикладі наївний безграмотний протест дітей використовували бандити по сусідству, ще гірші за схильних до рукоприкладства вчителів, щоб тягнути дітей зі школи в керовані кримінальними авторитетами підліткові банди. Можна було б після цього прийняти нові “шкільні правила” про побиття до смерті чи пожиттєве замикання у підвалі всіх, хто насмілюється прирівнювати вчителів до бандитів, але це було б такою самою абсурдною дикістю, як “пишатися ухилянтством”.
Замість того, щоб затикати рота наївним протестуючим школярам у нашому гіпотетичному прикладі, треба робити школу (як і всю країну, як і всю планету) місцем навчання, а не насильства, місцем цікавого спілкування і мирного життя.
Так само, замість того, щоб карати людей за поширення пропаганди, що спекулює на соціальних проблемах, краще було б чесно і мирно вирішувати ці проблеми та позбавляти пропаганду підгрунтя для маніпуляцій. Тільки такий підхід є серйозним, зрілим та дорослим.
Люди не хочуть воювати? Чудово, запропонуйте їм зробити внесок у ненасильницький спротив російській агресії. Створіть нарешті нормальну альтернативну невійськову службу для всіх бажаючих відповідно до міжнародних стандартів прав людини. Держава не має ухилятися від виконання свого конституційного обов’язку.
Однак мало вимагати зрілої демократичної поведінки від держави, треба бути дорослими і громадянам.
Держава не виросте з підліткового максималізму та войовничості, поки не подорослішає громадянське суспільство.
Тому всі, хто сьогодні дійсно турбується про захист прав людини на мир і на сумлінну відмову від військової служби, мають вчитися і вчити інших захищати мир ненасильницькими методами, успішно захищатися без зброї від агресії та тиранії на практиці.
Оскільки ми сподіваємося на світ без насильства, світ без війни, треба вчитися захищатися від насильства без насильства, ефективно захищатися від агресії мирним шляхом. Є багато методів такого захисту, і ми вивчаємо ці методи в рамках Школи Пацифізму “Вільні Цивільні”.
Необхідно облишити ілюзії про те, що “мир” може бути досягнутий, якщо здатися чи потурати агресору, якщо приймати ультиматуми, чи якщо знищити всіх ворогів і хай світ палає у вогні, чи якщо просто нічого не робити, якщо ухилятися від виконання своїх обов’язків, від поваги до прав людини, від захисту миру мирним шляхом.
Ухилятися можна тільки від неправди і несправедливості. Щоб не бути вразливими до завдання шкоди, в тому числі, провокаційною політичною демагогією, зручною для держави-агресора.
Як сказано в першому посланні апостола Петра 3:11, ухиляйся від злого та добре чини, шукай миру й женися за ним!
Маємо чинити добре, а не просто “ухилятися” і “пишатися” інфантилізмом “корисних ідіотів”.
Перш за все, чинити добре. Творити мир своєю мирною творчою працею і ненасильницькими діями проти війни.